"Все було так погано, що мені не хотілося жити": як після двох шлюбів Оля з дітьми оживає

Поширити

Я родом з Мурманської області. Нас, дітей, було в сім’ї троє – старша сестра, я і найменший брат. Тато працював машиністом теплотягу, мама – в їдальні. Ми були звичайною радянською сім’єю. Старша сестра у підлітковому віці здружилася з дорослими хлопцями, почала гуляти й випивати. Так трапилося, що одного разу вони побили мого батька, через що він не зміг пройти медкомісію на роботі і його звільнили. Згодом батько почав випивати, а слідом за ним і мама. У них почались запої. Згодом – й битися один з одним. Все пішло під укіс.

Нас не били – батькам просто було не до нас. В 14 років я залишилась фактично одна, моєму братові Максимові тоді виповнилось 9. Потрібно було дбати про нього й про себе. Гроші на випивку батьки знаходили завжди, а от на їжу та елементарний одяг вже не залишалось. Я знайшла роботу на півставки. Навчання, звісно, не стояло у мене в пріоритетах, тут би вижити. У 18 років я вийшла заміж і приїхала в Україну.

Першого чоловіка я зустріла в Мурманську. У нього у Дніпрі була квартира, тож ми переїхали сюди. Зараз розумію, що не кохала його. Вийшла заміж, щоб втекти від криків, бійок, алкоголю. У шлюбі народила дочку, проте стосунки з чоловіком не лагодились. Тоді я думала, що діти зміцнюють сім’ю – тож народила ще й сина. Та чоловікові, мабуть, чогось не вистачало і він завів коханку, ще й зняв для неї квартиру. А коли власники квартири вирішили більше не здавати житло в оренду і коханці чоловіка не було куди дітися, він привів її до нашого дому, а мене просто виставив на вулицю.
Дітей в мене забрали, місце їхнього проживання визначили з татом, адже в мене не було житла. Суддя йшов на зустріч, радив винайняти житло довгостроково, але у мене не було нічого. Я була абсолютно одна в чужому місті. Діти зрештою залишились з бабусею – мамою колишнього, у його нових стосунках вони були не потрібні. В один момент я втратила все – дітей, сім’ю, житло.

З другим чоловіком ми познайомились на роботі. Його звали Павлом. Ми працювали разом, давно знали одне одного. Напевно, відчай був “написаний” на моєму обличчі. Мені допомагали всі, хто чим міг, в тому числі грошима. На той час мій колишній подав на аліменти, та ще за його кредит мені доводилося платити. Я отримувала зарплатню, віддавала все зароблене і лишалася ні з чим. Павло ж пропонував мені допомогу, давав гроші, щоб я могла їздити до дітей. Він якось перейнявся моїми проблемами, хотів щось для мене зробити. Можливо, мені тоді так здавалося. Якось запропонував переписати на мене будинок своїх покійних батьків, щоб ми змогли забрати дітей. Звісно, я погодилася, важливо, щоб діти були зі мною. Хоча за 10 років він так і не зробив обіцяне.

Павло вмовляв народити йому дитину. Я відчувала пустоту без своїх дітей, потребу любити. Напевно, це було усвідомлене рішення. Він був дуже щасливий, коли я завагітніла. Ніколи не бачила, щоб чоловік так радів, я навіть нігті собі не підстригала!Відчувала себе королевою. Зараз часто про це думаю – коли все змінилося? Після народження сина він зрозумів, що я нікуди не подінуся, що вже завоював мене.
Ми жили в будинку, де не було ні центрального водопроводу, ні газу. Я носила воду з криниці, гріла її на плиті: принесла чистої води, попрала, винесла брудну, приготувала їжу − все було на мені.иПавло перестав допомагати і закидав мені: “Ти вдома сидиш, нічого не робиш”. Але в нас були й світлі моменти. Мені здавалось – всі час від часу сваряться в шлюбі. За декілька років у нас народився другий син – тоді я ще не здогадувалась, на що перетвориться моє із дітьми життя.

Коли старший син пішов в перший клас, Павло визвався добровольцем в АТО. Мені здається, його все напружувало: діти, які потребують уваги і догляду, приватний будинок, який треба утримувати. Я старалась пояснити, що ми з сином потребуємо його допомоги і підтримки, що з Ігорем потрібно робити уроки, приділяти йому час, що я сама не зможу витягти, бо вже на той момент мала два підробітки. Мабуть, я надто багато на нього звалила. Не знаю, чому він став таким агресивним. Я не вимоглива людина, але потребую допомоги. Може, просила якось не так.

За півроку він повернувся ще злішим. Можливо, це посттравматичний синдром. Іноді мені здавалося, що він вживає наркотичні речовини – міг накинутись на нас без усіляких причин. Неможливо було передбачити його раптові зміни настрою. Можливо, там він відчув свою силу і владу над моїм життям.

Одного разу Павло намагався мене вдарити. Я стояла біля одвірка з сином на руках, йому тоді було два місяці. Павло замахнувся, але я ухилилась і він влучив кулаком у двері. Тоді він вибив з моїх рук чашку з чаєм і окріп вилився на нас з сином. Дитина плакала від болю й переляку, він задоволено посміхався. Тоді я зрозуміла – це кінець. Мені стало страшно, я викликала міліцію.

Він забороняв мені виходити з кімнати: “Коли я вдома, щоб тебе не бачив”. Я навіть не могла попрати одяг, мала сидіти в кімнаті, щоб його не дратувати.  Визнаю, інколи під час підготовки уроків з сином я могла підвищити голос (адже це  трапляється з будь-якою мамою). Син знав, що варто влаштувати істерику – прийде тато й “врятує” його. Як будь-яка дитина, він користувався можливістю не робити домашку. Став пропускати школу. Я попросила чоловіка поговорити з сином, він відмахнувся, мовляв, нічого страшного. Діти чули, як їхній тато кричить на мене, обзиває.
Коли сини почали копіювати його поведінку, я зрозуміла, що далі так жити не можу.

Майже шість років я жила в страху. Терпіла, тому що боялась повторення ситуації в першому шлюбі. Павло це знав і залякував: “Я тебе викину і дітей заберу”.

Одного разу я в розпачі вийшла на подвір’я – все було так погано, що мені не хотілося жити. В той момент випадково зателефонувала подруга, я ніколи в такому стані не беру слухавку, але тоді чомусь взяла. Вона не знала, що зі мною відбувалося, ми просто розмовляли про дітей і раптом мене наче перемкнуло (плаче).Я зрозуміла, що не можу так кинути їх і піти з життя, що маю жити і заслуговую жити добре. Тут же зателефонувала у міську раду. Навіть не знаю, хто взяв слухавку, просто сказала: “Якщо вам не потрібні трупи, зробіть щось”. Там мені порадили звернутись в Центр соціальної підтримки дітей та сімей “Добре вдома”.

Мені знадобилось три місяці, щоб наважитись прийти в Центр. Було страшно, що якщо не чоловік забере дітей, то їх заберуть тут. Це я зараз розумію, що у цих стінах цього не трапиться ніколи.  В “Добре вдома” немає мети наказати маму, навіть якщо вона не справляється. Навпаки, тут допомагають зберегти сім’ю, якщо це ще можливо.

Центр соціальної допомоги для дітей і сімей “Добре вдома” заснувала у Дніпрі благодійна організація “Надія і житло для дітей”. Тут допомагають дітям та сім’ям, які опинилися в критичній ситуації.Комусь загрожує вилучення дитини, хтось є жертвою насильства, у когось народжується дитина з інвалідністю й батьки почуваються розгубленими, хтось потребує допомоги у налагодженні стосунків з дітьми-підлітками.
Такі жінки як Оля – жертви обставин і насильства – можуть отримати тимчасове житло, фахову підтримку спеціалістів, освоїти нову професію і отримати шанс на краще життя. Репортаж з центру можна почитати тут.

– Коли Оля потрапила в Центр, вона була в жахливому емоційному стані: заплакана, налякана, зневірена. Перш за все, у Центрі Олі надали безпечне місце для проживання, необхідні побутові речі, одяг та харчування. Одразу розпочалася індивідуальна робота психолога з усією сім’єю. Фахівці разом з Олею забрали особисті речі та одяг дітей з будинку чоловіка. Юрист допоміг скласти заяву до суду на розлучення та аліменти. Після офіційного розлучення Оля почала пошук житла. З часом у дітей виявилися затримки у мовному розвитку, тож до роботи з дітьми під’єднався логопед, вчитель допоміг підтягнути шкільні знання, – розповідає Дар’я Дощук, регіональна координаторка благодійної організації “Надія і житло для дітей”.

Як тепер Оля з дітьми? Продовжуємо оповідь жінки:

Хлопчики сумують за татом, але жити з ним не хочуть. Буває, ми сваримось, я кажу – якщо нам разом погано, якщо ви будете щасливі з татом – я згодна, щоб ви жили з ним. Вони не хочуть. Хочуть його уваги, матеріальної допомоги. Зараз я не можу дозволити собі купити їм щось смачненьке, поїхати в парк. Всі мої доходи йдуть на оплату кредиту за комунальну кімнату, що я купила, щоб більше не залежати не від кого.
Іноді сини кажуть: “Я хочу, щоб тато купив мені багато солодкого і зробив шашлик”.

Діти забувають образи і я думаю, що це добре. Їм так буде легше в житті. Бувало, чоловік сильно лупив їх. Якось я привела дитину в басейн і побачила, що половина тіла, від шиї до щиколотки − суцільний синець. Злякалась, що нас прямо з басейну заберуть у міліцію. “Просто бавилися” − сказав (плаче). Вони забули і слава богу. Кажу їм: ми будемо жити окремо, але він все одно ваш тато, ним і залишиться. У вас буде можливість з ним бачитися, це ваш вибір – спілкуватися чи ні. Вони хочуть зустрітися.

Навіть не знаю, чи він розуміє, що сім’ї вже немає. Павло перестав ходити на роботу і його звільнили за прогули. Кілька днів тому він подзвонив, пита: “Як там діти? Все нормально?”. У нас дійсно все нормально. Він прекрасно знає, де ми, але якщо сюди не приїжджає, що я можу думати? Ми йому не потрібні.

Я боялась, що він буде мене переслідувати, знайде мене, поверне. Він мені погрожував, казав, що “як атошнику” йому все зійде з рук. Які жахи я собі лише не уявляла! Весь час прокручувала це у голові, руйнувала своє здоров’я, шкодила дітям, адже вони бачили таку модель поведінки в сім’ї. Боялась, що вони виростуть та будуть калічити свої життя й життя людей навколо себе. Після його погроз ми були до всього готові у Центрі, чекали, що він прийде. Виявилося, що людина, яка була зі мною монстром, перед обличчям закону піджала хвіст. Як тільки Павло зрозумів, що я більше не залежу від нього, він не маю влади наді мною, моїми страхами – він втратив інтерес. Не знаю, як розцінювати це, але він навіть не намагався за нас боротися. Лише запитав одного разу: “Довго ти будеш шаритися?” Він не розуміє – я більше не повернуся.

Тепер я можу сказати: терпіти однозначно не можна, в жодному разі!  Завжди є вихід.
Хоча б заради власного здоров’я. Якось мене з роботи забрала швидка в передінсультному стані. Якби я залишилася тоді з Павлом – хто знає, що було б зі мною і дітьми. Це все одно що кинути своїх дітей, бо безпорадна мама не може нічого для них зробити. Мені було страшно знову залишитися без дітей. Але пробувати треба завжди.

Не можна ні про що шкодувати. Якби я звернулася до Центру раніше, може, щось було б інакше. Але ось сьогодні я тут, напевно, в потрібний момент.

***

Оля продовжує роботу з фахівцями Центру, вчиться будувати здорові відносини із дітьми та вибудовувати власні кордони. Всі гроші, які заробляє на заводі, віддає на кредит за житло. Поки ж Центр повністю покриває поточні видатки її та хлопчиків. Його директорка Олена Гуржій знайшла спонсорів, які допомагають Олі коштами на капітальний ремонт у її майбутньому із дітьми житлі.
Волонтери частково забезпечили сім’ю необхідними меблями. Робота психологів триває, але Оля вже взяла контроль над своїм життям та будує плани, де немає страху за власне життя та життя своїх дітей.

Якщо б не вчасна надана допомога – діти Олі могли б опинитися в інтернаті.

Розповідь записали регіональна координаторка Дар’я Дощук та менеджерка з комунікацій Дарія Байрак, благодійна організація “Надія і житло для дітей”.

Стаття в “Українській правді”

Назад

Поширити

Схожі статті

(Не)чужі діти, у яких мало шансів на щастя - інтерв'ю про інтернати, сім'ю та наше майбутнє

Важливий текст про хід реформи інтернатів, про потреби дітей та їх майбутнє, про зміни, які потрібні нам усім — у розмові з Галиною Постолюк, директоркою "Надія і житло для дітей" на сайті для сучасних мам.

Як навчити маму любити дитину

Протягом 13 років років працівниці центру “Мама і дитина разом” навчають клієнток, як доглядати дітей, годувати грудьми, мирять з батьками та навіть влаштовують весілля. Тут їх вчать бути родиною.

Коли мами немає. Якою може бути альтернатива інтернату

Восьмирічний Олежик сидить на м’якому кріслі у кабінеті психолога Яни Рудакової. Учора його разом з молодшими сестричками і братиком привезли в Центр соціальної підтримки дітей і сімей “Добре вдома”. Центр не замінить дітям дім. Він є альтернативою українським інтернатам.

Категорії

Схожі статті

(Не)чужі діти, у яких мало шансів на щастя - інтерв'ю про інтернати, сім'ю та наше майбутнє

Важливий текст про хід реформи інтернатів, про потреби дітей та їх майбутнє, про зміни, які потрібні нам усім — у розмові з Галиною Постолюк, директоркою "Надія і житло для дітей" на сайті для сучасних мам.

Як навчити маму любити дитину

Протягом 13 років років працівниці центру “Мама і дитина разом” навчають клієнток, як доглядати дітей, годувати грудьми, мирять з батьками та навіть влаштовують весілля. Тут їх вчать бути родиною.

Коли мами немає. Якою може бути альтернатива інтернату

Восьмирічний Олежик сидить на м’якому кріслі у кабінеті психолога Яни Рудакової. Учора його разом з молодшими сестричками і братиком привезли в Центр соціальної підтримки дітей і сімей “Добре вдома”. Центр не замінить дітям дім. Він є альтернативою українським інтернатам.

Ваша допомога безцінна для дітей України

Як ви хочете допомогти

Ваша допомога важлива для дітей та їх сімей

В даний момент ми не проводимо масовий збір коштів, проте Ви завжди можете допомогти - зверніться за реквізитами у будь-якій зручний для Вас спосіб

Введіть прийнятну для Вас сумму:

грн.

Дякуємо

З Вами зв'яжуться найближчим часом

Дякуємо за підписку

Тепер ви зможете дізнаватися усі актуальні новини