Біля дитячого садочка на околицях Фастова стоять декілька візочків. У них возять новонароджених, які тут живуть. Частину будівлі садка віддали для соціального центру, де вчать бути матір’ю. Сюди потрапляють вагітні, яким нікуди йти; 13-річні вихованки інтернатів, які навіть не знають, як завагітніли; жінки, для яких на цьому етапі життя алкоголь важливіший за дитину. Усіх їх об’єднує одне – під час вагітності перед ними постав важливий вибір – зберегти майбутню дитину чи відректися від неї.
Протягом 13 років років працівниці центру “Мама і дитина разом” навчають клієнток, як доглядати дітей, годувати грудьми, мирять з батьками та навіть влаштовують весілля. Тут їх вчать бути родиною.
Ірина спочатку соромиться говорити, але після запевнень, що відео не буде, почувається вільніше. Уже майже два роки вона живе у соціальному центрі у Фастові. Поки донька Злата з таким ж виразно блакитними, як і в мами, очима грається на першому поверсі, ми спілкуємося у дитячій кімнаті на другому поверсі.
– Дівчинка змінила все моє життя, – зізнається Ірина. Два роки тому їй довелося зробити вибір – віддати дитину до інтернату чи змінитися самій – кинути пити, навести лад у житлі. Ірина обрала останнє. Так потрапила до соціального центру “Мати і дитина разом”.
Це єдиний комунальний заклад у Київській області, куди потрапляють жінки у складних життєвих обставинах. Створили його 2006 року за сприяння благодійного фонду “Надія і житло для дітей”. За 13 років у закладі побувало понад 250 жінок. Зараз 31-річна Ірина – одна з 15 клієнток закладу. Саме на стількох жінок розрахований центр.
18 квітня Ірина покине заклад та житиме самостійно.
– Ірина до цього дуже багато зусиль докалала. У неї є кімната у гуртожитку. Вона привела її до ладу, – розповідає соціальна працівниця Віра Ящук, яка підбадьорює Ірину, коли їй ніяково відповідати на питання.
Два роки тому Ірина виглядала зовсім інакше – на обличчі були сліди вживання алкоголю. Досі у неї проблеми з зубами, які найближчими днями полікує безкоштовно київський стоматолог. Стан кімнати у гуртожитку був таким, що у ній не могли жити троє старших синів, тому їх забрали опікуни. Та коли Ірина могла втратити ще й ненароджену доньку, вирішила, що час змінювати життя.
Діана Буцко, “Лівий Берег”.
Читати далі.