Завжди цікаво заглянути у шпаринку — а як побудована соціальна робота “у них”, за кордоном. І помріяти, що і в нас колись так буде! Сьогодні про досвід Швеції розповідає Анна Топіліна, яка працює соцпрацівницею.

“Я працюю в центрі Umgåsen, де діти можуть зустрічатись зі своїми батьками, позбавлених батьківських прав з якихось причин. Держава вважає, що стосунки навіть не з неідеальними батьками — важливі й потрібні, тому і допомагає таким сім’ям.

Приблизно 70% сімей — це пари, в яких діти живуть з одним із колишніх партнерів, а інший настільки ненадійний, що дати йому дитину на вихідні або навіть на пару годин — не є можливим. Мова йде про залежності, насилля в сім’ї (в тому числі проти одного з батьків) тощо. Дуже часто через центр спілкуються тати, які засуджені через домашнє насилля щодо мам, мами в таких випадках живуть із захищеними особистими даними й центр вживає заходів, щоб вони не перетинались.

Інші 30% – це діти, які живуть під опікою і мають право зустрічатись зі своїми біологічними батьками. Але батьки, знову ж, не настільки надійні, щоб довірити їм дитину. Батьки, які мали алко- або наркозалежність роблять тести перед зустріччю, мають чітко обумовлений формат і правила зустрічі, соціальні працівники намагаються підтримувати всі сторони й допомагати їм спілкуватись.

Ще центр працює як пункт передачі дітей, коли батьки, що мають спільну опіку зовсім-зовсім не можуть зустрічатись (часто це домашнє насилля й охоронний ордер). Тоді один із батьків завозить дитину і йде, а через 10-15 хвилин приходить інший і забирає.

Центр схожий на велику ігрову кімнату, з купою іграшок і розваг, діти з батьками проводять кілька годин і на зустрічі завжди присутній соцпрацівник. Він не завжди для того, щоб контролювати, але, скоріше, для того, щоб допомагати налагоджувати контакт, пропонувати ігри й заняття, “рятувати” діалоги, розсіювати дискомфорт, мовчанку і вирішувати інші складні ситуації. Часто цим батькам дійсно складно підтримувати спілкування всі декілька годин, що у них є. Мета соцпрацівника — щоб у дитини залишились найкращі враження від спілкування з татом чи мамою і щоб у них все вийшло.

У випадках, коли це актуально, все спілкування документується і передається відповідальному соціальному секретарю, який вже вирішує — чи можна цій людині дати більше свободи або навіть часткову опіку, або навпаки — припинити ці зустрічі як безнадійні.”

Текст: Анна Топіліна, переклад – Дарія Байрак, “Надія і житло для дітей”