Сім’ї, що не справляються самостійно й потребують допомоги — які вони? Маргінали, алкоголіки, недостойні поваги люди? Насправді, ні.
Більшість з нас мають привілеї, які ми не усвідомлюємо — повну батьківську сім’ю, де нас любили й підтримували, можливість в юності вчитись, а не працювати, переваги життя у місті, фізичну спроможність ходити, власне житло, доступ до вищої освіти, планування дітонародження.
Варто усвідомлювати, що такі можливості мають не всі. З різних причин — економічних, соціальних, фізичних, етнічних, гендерних. Усвідомлення власних привілеїв — крок до розуміння, емпатії та неупередженого ставлення до тих, хто є нижчим за соціальним чи матеріальним статусом.
При цьому, будьмо чесними самі з собою, складні почуття при зустрічі з такими людьми — абсолютно нормальні. Еволюційно, вміння розрізняти “своїх” і “чужих”, підозріле ставлення до всього незвичного гарантувало нашим пращурам фізичну безпеку. Тож в цьому почутті немає нічого соромного.
Проте, на те ми й люди розумні, щоб діяти відповідно до власних переконань і етичних норм, а не емоцій та інстинктів.
Тож, які вони — сім’ї, які потребують підтримки й допомоги?
Наприклад, сім’я, що складається мами Марини та її дочки Маші. Марина виховує дочку без підтримки батька. Під час карантину їй скоротили й так не велику зарплатню медсестри, якої тепер не вистачає на оплату житла та утримання доньки.
В іншій сім’ї мама Ірина втратила роботу і дохід через серйозну хворобу, її розпачливе становище призвело до медичної депресії. Сину Олексію 15 років і він особливо потребує уваги мами.
А ще ми познайомились з чудовою сім’єю, в якій єдиний дорослий — це тато двох дітей Андрій. Як це завжди буває, коли в сім’ї є лише один з батьків — на нього лягає подвійне навантаження. Окрім продуктової підтримки сім’я потребувала консультації щодо соціальних виплат та вікових криз старшої дитини.
А ще Андрій постійно стикається з доріканнями від родичів за “хибний” вибір дружини. Проте він не жаліється на життя, а продовжує піклуватись про дітей за обох батьків.
А це сім’я, яка виховує дитину з особливостями поведінки. Мама Оля переживає, чи сприймуть її виплекану дитину “звичайні”, нормотипові діти та їхні батьки. Розмірковує над можливістю возити дитину в місто, де вона не зустрінеться з булінгом чи косими поглядами.
В цій родині подружжя щасливо прожило 20 років, допоки, після раптової смерті чоловіка, його родичі не виселили вдову разом з дитиною. Півтора року триває складний і емоційний судовий процес.
Або сім’я Наталки, яка ще дитиною постраждала у пожежі, що понівечила її обличчя і тіло. Вона зростала у сім’ї, де всім було байдуже до неї, а травма додала фізичних і моральних страждань. Наталка намагається знайти забуття в алкоголі, що наражає на небезпеку вже її власних дітей.
І ще, хрестоматійне “зустрілись дві самотності” — сім’я випускників інтернатних закладів, які так прагнули тепла і прийняття, що народили шестеро дітей. При цьому батьки не мають навичок ведення господарства, не знають, як доглядати за дітьми. Так, ми могли би подумати: “За цей час вже можна було і навчитись”. Проте, ми домовлялись пам’ятати про свої привілеї. Ніхто достеменно не знає, що відбувалось у їхньому житті, які травми заважають їм навчатись і рости над собою.
Ця незвична сім’я складається з 5-ти місячної дитини і її бабусі. Мама малюка померла невдовзі після пологів. Розгублена і розчавлена втратою доньки, Інна Олександрівна дуже переживала, щоб у неї не відібрали й онуку. Інні Олександрівні допомогли з оформленням документів на тимчасове влаштування та підказали, які подальші юридичні процедури вона має пройти. Зараз немовля в руках чуйної та відданої бабусі.
Ми могли б ще довго розповідати різні історії. Адже всі родини різні й не схожі одна на одну. Проте вони точно не заслуговують на засудження і зневажливе ставлення.