fbpx

Оксана Мастерс — від дитбудинку до Паралімпійських ігор

Поширити

Вона пережила насильство в інтернаті, смерть найкращої подруги, ампутацію обох ніг. А потім здобула 2 золоті медалі, 3 срібні й 3 бронзові на Паралімпійських іграх. Знайомтесь, Оксана Мастерс, американка українського походження, всиновлена американською громадянкою у віці 7 років.

Про інтернат:
“Мої спогади — різні. Теплі й не дуже. Пам’ятаю соняшникові поля. Може, я тоді була дуже маленькою, але вони здавалися величезними. А ще було сливове дерево. Ми недоїдали, тому крали сливи й збирали насіння з соняшників. Щоразу, як бачу соняхи, пробуджуються спогади. Те, що пишуть про східноєвропейські дитячі будинки, — загалом правда. Добре пам’ятаю різкий біль у животі від постійного голоду.
Багато людей не хочуть вірити в те, що відбувається в інтернатах, відводять очі, говорять: “У цих дітей немає сімей, їм все одно. Вони нічийні, вони відторгнені. Ніхто не дізнається, що відбувається з ними”. Моїм найбільшим викликом в Америці стало засинання. Багато страшних речей відбувались зі мною вночі під час життя в дитбудинку. Ця картина назавжди застигла в моїй голові — два ліжка, праворуч і ліворуч від дверей, двері відкриваються і я бачу чиюсь тінь. Це стало моєю буденністю. Мене ґвалтували щодня з 5 до 7 років.

Однієї ночі з моєю найкращою подругою ми пробралися на кухню по хліб, бо були голодні. ЇЇ побили, мені сказали — ти будеш наступною. Тієї ж ночі вона померла. Вона постійно захищала мене, беручи вину на себе. Вона була єдиною сім’єю, яку я тоді мала. Це несправедливо, що так багато дітей, і не лише вона, не мали шансу прожити своє життя. Я сподіваюсь, що вона була б щаслива, якби побачила, як я живу, радіючи тому, що маю, замість жаліти себе, бути нещасною і злою. Хоча і це б вона підтримала, бо у мене є право злитися.”

Про маму:
“Коли мені було п’ять, директор дитбудинку викликав мене до свого кабінету і сказав: “Я хочу показати тобі одне фото. Це твоя майбутня мама”. Я глянула на знімок. Звідти мені посміхалась жінка — у неї були найтепліші очі й посмішка.
Вона мене ніколи не бачила, їй сподобалось моє фото. І вона вирішила мене вдочерити. Відтоді щодня, доки вона не приїхала до дитбудинку, я постійно просила директора: “Можна мені подивитись на маму?” Іноді, коли я погано поводилась (а я була складною дитиною), директор казав: “Фото мами сьогодні не побачиш. Ти — погана дівчинка, не слухаєшся. Тому вона не приїде до тебе”. Удочеріння тривало два роки, тож я почала в це вірити. Але її знімок не давав мені спокою.
Вона боролася за мене два роки. А потім приїхала і побачила, як я живу. Була зима, у приміщенні замерзли батареї, і працівники дитбудинку зчищали кригу з підлоги у передпокої.
Тепер, коли я сама вже доросла людина, я розумію, як важко було моїй мамі. Самотній жінці було практично неможливо когось усиновити або удочерити. Їй довелося пройти через неймовірну кількість психологічних тестів. Відповідати на безліч незручних запитань. Чому ти одна? Що з тобою не так? Де твій чоловік?
Я не усвідомлювала, з чим їй довелося зіткнутися, перш ніж зустрітися зі мною. Це доказ того, що вона — сильна людина з чистим серцем. Той, хто приймає в сім’ю чужих дітей, — це подарунок неба. Але те, що зробила моя мама, це ще вищий рівень”.

Про боротьбу:
“Від мене відмовилися відразу після народження. Я народилася із шістьма пальцями на ногах. Усі п’ять пальців на руках зрослися, а великого не було взагалі. Ще була колінна гемімелія: суглоб гнувся і не тримав ногу. Я не розуміла, що відрізняюсь від інших, доки не приїхала до Америки. У мене діагностували затримку росту через недоїдання. У вісім років мій зріст був 86 см, а вага – 16 кг. Середні показники для трирічної дитини у США” (Оксані тоді було 7 років).
Оксана перенесла ампутацію обох ніг, а також кілька операцій на руках. 2002 року дівчина почала займатися веслуванням. А 2012-го в парі з Робом Джонсом виграла першу “бронзу” Паралімпійських ігор.
“Я закривала очі й кожен раз, коли робила гребок, уявляла, що я даю відсіч комусь, хто мене вдарив. В мені багато злості й питань, і це один зі способів випустити це. Спорт — це мій спосіб кричати, але беззвучно. Я займалась спортом не заради мети все виграти. Це був мій спосіб терапії. Я ставала сильнішою, здоровішою. Я навчилась приймати себе, любити себе, знаходити опору всередині себе. Я ніколи не думала, що зможу мати це після того, як втратила свої ноги.”

Про силу:
“Це дивовижно, як мозок, коли він хоче забути щось, не згадує певні речі. Дивно й те, що в той час, як мій мозок так контролює погані спогади, моє тіло реагує на те, що забув мозок: що зробили зі мною, моє минуле. Деколи я навіть не пам’ятаю щось, доки моє тіло не реагує. І мене наче відкидає прямо в той день, який я закрила для себе і забула.
На це пішла вічність — дивитись у дзеркало і не ненавидіти себе. Я, нарешті, навчилась не винити себе в тому, що не могла контролювати. Я не просила про це. Я не знаю, чому жінкам доводиться відчувати сором або відразу до себе і чому я теж так відчуваю.
Сподіваюсь, що моя історія допоможе жінкам побачити в дзеркалі свою силу, йти туди, куди вони не наважувались йти раніше. І я сподіваюсь, це буде нагадуванням усім, що попри те, що деякі частини вашої історії написані за вас, у вас є сила обрати, які сторінки перегорнути й що відбудеться далі. Ваші шрами залишаться назавжди, але вони не завжди будуть визначати вас. Не важливо, наскільки ви вважаєте себе потворною, або наскільки ненавидите своє тіло чи свої спогади. Просто подивіться на себе як на ту, яка варта любові та всього іншого, попри погані речі, які трапилися з вами.
Розповідати мою історію — це таке полегшення. Ніколи не знаєш, хто проживає таку саму історію і боїться, як і ти, поділитися своєю.
У кожного є своя історія, а в ній — так багато шарів. У кожного з нас була порція лайна. І це, свого роду, “краса” того лайна, яке трапилось зі мною в інтернаті. Мені подобається думати про нього, як про свою секретну зброю. Нагадування, що колись було набагато гірше. Коли я дозволяю собі опустити руки, я згадую мою загиблу подругу, дні в інтернаті, і починаю нові перегони, з новими силами.”

Про кумирів:
“У дитинстві в мене була занижена самооцінка. Здавалося справжньою катастрофою, коли щось було не так із зачіскою або на обличчі з’являвся прищик саме того дня, коли до школи приходив фотограф. Не кажучи вже про те, що прикрити протези ніг і рук було непросто.
Та й суспільство навішує на тебе ярлик, хоч ти й не вважаєш себе інвалідом.
Мені б хотілося, щоб наступне покоління хлопчиків і дівчаток мало кумира, який став би для них прикладом для наслідування.
Якби я могла сказати щось собі семирічній, я би сказала: “Нічого не змінюй. Продовжуй боротися. Стане легше, життя стане набагато кращим. Це не назавжди.”

Дарія Байрак, “Надія і житло для дітей”
Джерела:
Інстаграм Оксани Мастерс
BBC Україна
Censor.net

 

 

Назад

Поширити

Схожі статті

Те, що відбувається у дитинстві, залишає відбиток на все життя

Діти, які страждали від сильної депривації у ранньому віці, мають менший розмір мозку у дорослому віці - доводять результати дослідження.

(Не)чужі діти, у яких мало шансів на щастя - інтерв'ю про інтернати, сім'ю та наше майбутнє

Важливий текст про хід реформи інтернатів, про потреби дітей та їх майбутнє, про зміни, які потрібні нам усім — у розмові з Галиною Постолюк, директоркою "Надія і житло для дітей" на сайті для сучасних мам.

Коли мами немає. Якою може бути альтернатива інтернату

Восьмирічний Олежик сидить на м’якому кріслі у кабінеті психолога Яни Рудакової. Учора його разом з молодшими сестричками і братиком привезли в Центр соціальної підтримки дітей і сімей “Добре вдома”. Центр не замінить дітям дім. Він є альтернативою українським інтернатам.

Категорії

Схожі статті

Те, що відбувається у дитинстві, залишає відбиток на все життя

Діти, які страждали від сильної депривації у ранньому віці, мають менший розмір мозку у дорослому віці - доводять результати дослідження.

(Не)чужі діти, у яких мало шансів на щастя - інтерв'ю про інтернати, сім'ю та наше майбутнє

Важливий текст про хід реформи інтернатів, про потреби дітей та їх майбутнє, про зміни, які потрібні нам усім — у розмові з Галиною Постолюк, директоркою "Надія і житло для дітей" на сайті для сучасних мам.

Коли мами немає. Якою може бути альтернатива інтернату

Восьмирічний Олежик сидить на м’якому кріслі у кабінеті психолога Яни Рудакової. Учора його разом з молодшими сестричками і братиком привезли в Центр соціальної підтримки дітей і сімей “Добре вдома”. Центр не замінить дітям дім. Він є альтернативою українським інтернатам.

Ваша допомога безцінна для дітей України

Як ви хочете допомогти

Ваша допомога важлива для дітей та їх сімей

В даний момент ми не проводимо масовий збір коштів, проте Ви завжди можете допомогти - зверніться за реквізитами у будь-якій зручний для Вас спосіб

Введіть прийнятну для Вас сумму:

грн.

Дякуємо

З Вами зв'яжуться найближчим часом

Дякуємо за підписку

Тепер ви зможете дізнаватися усі актуальні новини