Це не придумана історія, навіть якщо під час читання вам буде здаватися, що цю суміш трилера і казки міг вигадати лише божевільний сценарист.
Ця історія про звичайного чоловіка, тата 2-х дітей, простого роботягу. Він працював, дружина виховувала дітей. Все було нормально до другої вагітності, коли вагітна донькою жінка стала випивати. Йому довелось пропускати роботу, бо не міг залишити дітей на п’яну дружину. Того дня вона не пила і він спокійно пішов на роботу. Але поки був на зміні — у хаті трапилась пожежа. Коли дітей знайшли — полум’я було вже поруч, а вони сиділи у кутку міцно обійнявшись.
Андрій розповідає: “Коли мені зателефонували, я був на роботі. Я не повірив спочатку, сподівався, що це жарт, щось наплутали. Звісно, я знав, що жінка випиває, іноді, коли приходив з роботи бачив, що вона спить, а діти самі по собі. Але в неї були моменти просвітління і я не думав, що дійде до такого: що вона поставить під загрозу життя наших дітей. Коли сталася пожежа – її не було вдома. Дружина повернулась, коли дім вже горів і встигла вивести дітей. Я довго не міг пробачити собі власну сліпоту. Я мав би більше про них дбати”.
(Зараз місцеперебування дружини Андрія невідоме.)
У розпачі Андрій прийшов до Центру соціальної підтримки дітей і сімей “Добре вдома”: житла немає, працювати треба, дітей немає на кого залишити — чи не можна їх тимчасово прилаштувати, поки він обміркує, як бути далі.
У Центрі пояснили, що якщо дітей вилучають — то це назавжди й запропонували разом шукати рішення.
Сім’єю зайнялись спеціалісти відділення раннього втручання. Коли сім’я переїхала у флігель будинку, де жила мама Андрія, для дітей знайшли місце в садочку неподалік. Тепер, поки Андрій був на зміні, його старенька мама могла відводити й забирати дітей із садочка, але це вирішувало лише частину питань.
Головною проблемою була занедбаність дітей і психологічні наслідки стресу від пожежі. Того дня, коли це трапилось, старший Микола перестав говорити, боявся розлуки з батьком, нікому не довіряв і не йшов на контакт. Марія у свої два з половиною так і не встигла навчитись говорити — спеціалісти виявили педагогічну занедбаність. Після пожежі у Марії почались панічні атаки й острах спеки й тепла. Її охоплювала паніка, навіть коли вона трохи зіпрівала, очевидно, це нагадувало їй про пожежу.
Андрій розповідає: “Навіть поїздка в маршрутці стала проблемою: якщо там було занадто спекотно або працювала “пічка”, Маша починала істерично стягувати з себе весь одяг. Я був у розпачі”.
На щастя, у дітей збереглися довірливі стосунки з батьком і це стало наріжним каменем у побудові плану реабілітації. Важливо було не лише допомогти дітям, а й включити в цей процес тата. Що міг він знати про важливість участі батька у житті дітей? – всі навколо жили так, як і вони: батьки, друзі, сусіди.
Натомість технологія раннього втручання передбачає активну участь батьків у реабілітації їхніх дітей, де спеціаліст – лише помічник, фактично, інструмент. Завданням спеціалістів було розповісти Андрію, що і мама, і тато – мають рівний вплив і обов’язки щодо дітей.
Говорили й про психологію дітей, теорію прив’язаності, сучасні методи виховання. Андрій старанно відвідував всі заняття і виконував рекомендації спеціалістів із раннього втручання. Спочатку це призвело до того, що Андрій став занадто м’яким і діти постійно випробовували його терпіння й межу дозволеного. З часом він все ж знайшов баланс між суворістю і ніжністю, вихованням і балуванням. Так він став і татом, і мамою, і навіть, певною мірою, їхнім реабілітологом.
Можна сказати, що робота зі спеціалістами з раннього втручання пішла їм усім на користь: Микола знову заговорив, Марія таки навчилась розмовляти, панічні атаки відступили, вони спокійно спілкуються з однолітками. Андрій “виріс” у відповідального, «включеного» батька, тепер він із гордістю спостерігає за їхніми успіхами, знає їхні захоплення і точно не боїться залишитися з ними сам на сам.
Зараз Андрій відновлює будинок після пожежі, Марія і Микола відвідують загальноосвітню школу і садочок, живуть звичайним життям. А ми дуже пишаємось ними, їхнім прогресом, увагою одне до одного та любов’ю, яка виросла у цій сім’ї.
Дарія Байрак, “Надія і житло для дітей”.