Українці об’єднуються, аби допомогти тим, хто потребує цього найбільше.
Цивілізованість будь-якого суспільства визначається його ставленням до найслабших. Криза, спричинена COVID-19, виявила найгостріші проблеми українського суспільства, зокрема, під ударом опинились уразливі групи населення. Хто конкретно належить до цих груп? Загалом можна сказати, що це люди, які перебувають у зоні більшого ризику бідності та соціальної ізоляції, ніж суспільство в цілому. Це ті, хто через фактори, які вважаються для них непідконтрольними, не мають рівних можливостей з іншими — тими, кому поталанило більше.
Навколо поняття «соціальна вразливість» і факторів, що її спричиняють, і досі точиться чимало суперечок. Та визначення ВООЗ може стати непоганою точкою відліку, особливо в умовах поточної кризи в галузях охорони здоров’я та економіки. За даними ВООЗ, «діти, вагітні жінки, люди похилого віку, хворі, а також ті, хто недоїдають та чий імунітет ослаблений, стають особливо вразливими у випадку стихійного лиха і несуть основний тягар хвороб, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями». Бідність та її основні наслідки, такі як недоїдання, безпритульність, погані умови житла та зубожіння є основними причинами вразливості.
Відповідно до оцінок ЮНІСЕФ Україна, найбільш руйнівного впливу зазнають багатодітні сім’ї, одинокі батьки, родини з дітьми до трьох років та самотні пенсіонери старше 65 років. Зокрема, прогнозується зростання рівня бідності дітей з 33 до 51%. Вплив цієї катастрофи на поточне життя людей і розвиток майбутніх поколінь важко переоцінити. Та чи реально завадити цьому? Чи можна зробити щось, аби бодай зменшити негативні наслідки?
Налагодження ефективної комунікації з уразливими верствами населення, а також з тими, хто намагається їм допомогти, може стати початком відповіді. І хоча найбільш суттєві проблеми не можна вирішити без систематичних заходів з боку уряду, локальні ініціативи та адресна допомога можуть надати життєво важливу тимчасову підтримку тим, хто потребує цього найбільше.
Уявіть собі, що ви опинилися в настільки злиденному становищі, що вам необхідно розлучитися з одним із власних дітей, аби забезпечити виживання інших. Важко описати всю безвихідь цієї ситуації. На жаль, в такому стані перебуває чимало українських сімей, внаслідок чого понад 100 тис. дітей живуть в інтернатах, не маючи постійного контакту з батьками. У зв’язку з карантином кілька десятків тисяч цих дітей було повернено додому, причому без ретельного вивчення поточної ситуації в родині. У багатьох випадках батьки не мають достатнього психологічного та матеріального ресурсу для виховання цих дітей.
Одними з тих, хто прийшов на допомогу, стала ГО «Надія та житло для дітей». Галина Постолюк, регіональна директорка організації, розповіла: «Разом із соціальними працівниками ми почали надавати адресну допомогу в Дніпровському районі Дніпропетровської області. Більшості сімей не вистачає найнеобхіднішого — продуктів. Деякі родини мешкають фактично в бараках в 10−15 км від найближчої автобусної зупинки. Навіть у звичайні часи придбання хлібу чи ліків перетворювалося на справжній „квест“, а із закриттям транспортного сполучення і поготів. Батьки кажуть, що матеріально їм зараз складніше, ніж будь-коли. Багато з них пішли в неоплачувану відпустку та втратили підтримку навіть у вигляді безкоштовного харчування дитини в інтернаті. Для батьків цей тягар може бути надто важким, та є діти, які з радістю погоджуються обмежити себе у їжі, аби бодай на кілька тижнів відчути радість життя з рідними. Я ніколи не забуду 12-річного Тимофія, одного з тих, кого повернули на карантин додому. В той час, як інші діти нудьгують в ізоляції, Тимко каже: „Я радий карантину, адже зараз я можу жити вдома, з батьками й сестрами“. Його історія зайвий раз підтверджує: ми як суспільство повинні зробити все, аби саме любляча родина (а не державний заклад) стала тим місцем, де буде рости дитина».