«У мене були жахливо непрості стосунки з мамою. Здається, вони не склалися з самого мого народження. Думаю, вона робила все, що могла, і багато — з найкращими намірами. На жаль, я вже ніколи нічого про це не дізнаюся. Мами давно вже немає. А любов до неї досі жива…
До мого народження мама працювала медиком у будинку дитини. І, можливо, її розповіді про крихітних малюків, яких беруть на руки тільки щоб поміняти пелюшки або зробити уколи, змусили мене боятися місця, куди потрапляють діти, позбавлені сім’ї, сильніше, ніж найтемнішого лісу», — ділиться психологиня Світлана Паніна.
Приводом розповісти про свої стосунки з мамою став флешмоб #БудинокДитиниНеДляДитини, запущений у соцмережі напередодні Нового року нашою організацією «Надія і житло для дітей».
Наприкінці року, коли всі так радо готуються до вервечки зимових свят, продумують меню, купують подарунки, влаштовують сімейні зустрічі, нам хотілося нагадати про існування дітей, котрі цих радощів позбавлені. Особливо маленьких, які живуть у будинках дитини від народження до трьох років, які, мабуть, найбільше потребують рідних рук, знайомих облич, ніжного і дбайливого догляду. В цей час нам особливо хочеться робити добрі справи й допомагати іншим. Саме тому ми попросили лідерів думок запостити у соцмережах своє дитяче фото і поділитися теплими дитячими спогадами, щоб іще раз підкреслити, яке величезне значення для кожного з нас мають виховання в сім’ї, турбота дорослих, сімейні традиції; що, виростаючи, ми спираємося на ті слова і сили, які закорінені в дитинстві.
Хоча новорічні свята вже минули, нам хочеться пронести ці теплі, відверті спогади у 2021-й. А також не відмовлятися від добрих справ ні в зимному лютому, ні в пустотливому травні.
Цікаво, що флешмоб зажив своїм життям, видозмінюючись у процесі. Наприклад, виконавча директорка Всеукраїнського громадського центру «Волонтер» і мама всиновленої дитини Таня Журавель вирішила поділитися фото не своєї сім’ї, а дітей, які чекають на всиновлення (з відкритої бази Мінсоцполітики). І хоча метою флешмобу була не популяризація всиновлення, але така інтерпретація додала йому «життя».
Поетеса й головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка спочатку розпитала мене про діяльність організації, аби впевнитися, що вона підтримує не просто флешмоб заради флешмобу, а реальну діяльність на користь дітей. Центральною ідеєю посту став її досвід матері, яка довіряє собі: «Я ніколи не застосовувала жодних метод для виховання сина, не читала розумних книжок, не спілкувалася в чаті з просунутими мамами. Я завжди знала, що йому насамперед потрібні мої обійми, мої поцілунки й слова «я тебе люблю» — сто тисяч однакових невтомних слів. Кожного разу, коли я повертаюся з відрядження, він влипає в мої обійми — сидить, висить на мені, і я отримую від цього таку ж насолоду спільної присутності, розділеної радості».
Пані Мар’яна також освітила головну ідею кампанії: «Дитині потрібна мама, хай навіть та, яка втрапила в халепу. Дитині потрібен тато, навіть якщо він не з найвідповідальнішого десятка. Дитині потрібна рідна душа, безумовна любов. Тому я впевнена, що варто допомогти родині, яка опинилася в кризі, але залишила при собі дітей».
З кожним учасником флешмоб набирав сили, збагачуючись їхнім баченням, досвідом, словами від душі. Мене особисто дуже потішила участь Віктора Морозова, перекладача серії книжок про Гаррі Поттера (його переклад визнаний одним із найкращих у Європі), великою фанаткою якого є моя шестирічна донька.
Донька також наштовхнула мене на думку запросити до участі письменницю Катерину Міхайліцину: вона гортала читану-перечитану «Хто росте в парку», я вперше звернула увагу на присвяту «моєму татові» і зрозуміла, що людині, котра присвячує книжку батькам, є що розказати про своє дитинство.
Пані Катерина поділилася дуже особистим досвідом перебування сина в реанімації новонароджених: «Ми приходили побути поруч, потримати за ручку, погладити, поспівати улюблені пісні й почитати вірші. Не дивуйтеся, навіть такі малючки мають улюблене — ритм голосу й тексту, до якого звикли ще в утробі, який заспокоює, підтримує і дає силу видряпуватися з паскудних життєвих ситуацій. Це підтвердив нам і завідувач реанімації, коли ми якось розговорилися. Бо відчуття потрібності допомагає дитині вилікуватися і вижити, дуже буквально».
Особливо цінно, що деякі люди поділилися не лише приємними спогадами, а й потаємним і болючим. Так, колишня вихованка інтернату, громадська активістка Ліна Дешвар розповіла про життя в інтернаті в очікуванні дива: «Зима. І все той самий дитячий будинок. Зізнаюся, я любила цей період і сподівалася, що цього року буде краще, ніж торік. І ось ми готуємося до свят. Я вивчала всі вірші й усі пісні. Але коли наставали свята, я їх не бачила — мене садили не з моєю групою, а за спини працівників закладу. Тоді я не знала, чому. Чому Дід Мороз зі Снігуркою не кличуть розповісти для них віршик, як інших? І чому всі танцюють та співають, а мене няня ховає за спинами? Зараз пишу про це й плачу. Важкий і яскравий спогад. А потім ми після цього свята йшли у групу, і вихователька просила нас покласти подарунки на столи й піти помити руки. Ми йшли, а коли поверталися, подарунків не було — ні цукерок, ні іграшок…»
Блогерка Юлія Ще відверто розповіла про післяпологову депресію: «Мені треба було почути лише кілька щирих слів: «Юлю, все, що з тобою відбувається, — це нормально! Так може бути! Ти нічого страшного не робиш! Ти просто мама, яка втомилася. Ти просто мама, яка може помилятися! І помилятися — це теж нормально!»
Водночас було багато радісних спогадів, під час читання яких у мене щипало в носі. Про обійми, запах маминих парфумів, риболовлю з татом, валізу цукерок від старшого брата, халабуди і «привиди» з ковдр, підтримку родичів після смерті тата.
Піарниця гурту Pianoboy Ольга Шурова розповіла, як батьківська любов наділяє дітей силами, котрі назавжди залишаються в дорослому житті: «Батьки навчили мене багато чого, але головне — інтуїтивно дали відчуття, що вони завжди на моєму боці. На цій «гравіцапі» я лечу по життю вже багато років, не знаючи перепон. Завдяки цим мегатоннам безумовної любові я не тільки досягла у своєму житті так званого успіху, робила неможливі речі, пробивала неможливі стіни. Завдяки цій потужній «гравіцапі» я маю сили кожного дня живити ще декілька атомних станцій навколо себе, щоб цей струм любові йшов далі та зростав, як снігова куля».
Одна з учасниць флешмобу, Ольга Жук, продовжила тему: «Вилюблених дітей дуже легко побачити в дорослих, вони щасливі й не скуті в тілі, вони несуть любов і затишок».
Ні, ми не розраховували, що флешмоб щось змінить у проржавілій системі дитячих будинків та інтернатів, що чиновники одразу ж поставлять інтереси дитини на перше місце. Життя свідчить: реформа або не відбувається, або гальмує, або виїжджає на «морально-вольових» ентузіастів. Для нас важливо було нагадати звичайним людям, що діти в інтернатах — такі ж, як і всі інші. І вони потребують не одноразових поїздок, «апельсинів та цукерок», подарунків на свята, а справжнього сімейного тепла. Фотографій, що їх зможуть переглянути з роками й побачити, згадати, відчути силу і любов, яку пронесуть із дитинства в доросле життя. Нагадати, що діти виростають у дорослих, які живуть поруч із нами, функціональних чи ні, долюблених чи ні. Що дитинство минає дуже швидко, і допомогти можна й треба вже зараз. Що підтримка дитини — це підтримка її батьків, збереження рідної сім’ї, а не збір подарунків в інтернати потім, коли дитину туди забирають. Не треба чекати, поки держава реформує інтернатні заклади. Діти виростають значно швидше, ніж відбуваються суспільні зміни.
Дарія Байрак, “Надія і житло для дітей” для Дзеркала Тижня.