Історія про те, як гіркий досвід життя в інтернаті став для бабусі добре вивченим уроком під час виховання онука. Та про те, як кейс-менеджерка нашої організації подарувала маленькій родині… коло спілкування!
Ігор* – кмітливий хлопчина з допитливими очима, які, хоч і ховаються за скельцями окулярів, випромінюють стільки радості, що нею мимоволі надихаєшся. Навіть просто переглядаючи його світлини.
Він веде свій YouTube канал, де показує життя з дворовими котами, птахами, які пурхотять над дахами…І робить це настільки цікаво, що вже зібрав понад тисячу підписників!
А ще Ігор обожнює читати – настільки, що бабусі доводиться контролювати його час за книжками та планшетом, аби менше втомлювалися його очі.
І хоча йому лише 9 років, але він знає, що таке горе, смерть і війна. Ще п’ять років тому Ігор разом з мамою жили в Херсоні. А одного дня мама раптово померла і маленький хлопчик більше 12 годин провів із мертвим тілом наодинці. Цей біль досі не полишає його: варто лише згадати про маму — і він ховає очі, на обличчі миттєво з’являється смуток.
Лише завдяки своїй бабусі хлопчик не потрапив до дитячого будинку, адже вона сама колись виросла в інтернаті й з власного досвіду знає, яке воно життя в інституційному закладі та як там важко. Тож після смерті доньки вона без роздумів забрала онука і зайнялася його вихованням та підтримкою його фізичного стану (хлопчик має інвалідність – прим.).
Коли в 2022 році до Херсона прийшла війна і місто опинилося під окупацією, бабуся з онуком нікуди не виїжджали. На евакуацію наважалися лише тоді, коли ракета зруйнувала їхню квартиру. Їхали в нікуди – без жодних планів та підтримки. Випадково опинилися в невеличкому містечку на Київщині – Білій Церкві. Так вони стали внутрішньо переміщеними особами.
Спершу винайняли невеличку квартиру за ті кошти, що отримують як переселенці. Організували навчання для Ігоря – до нього приходять вчителі додому. Але на цьому все. Жодного спілкування, жодної допомоги. Хоч вона була вкрай потрібна, і не лише матеріальна!
Підтримка прийшла разом із кейс-менеджеркою Світланою, яка почала працювати з родиною.
Першою справою в списку Світлани було покращення умов життя родини. Тих незначних коштів, які вони отримують, вистачає лише на оренду скромного житла. Є вода та ліжка, але матраци у жахливому стані: гнилі, продавлені настільки, що на них неможливо сидіти, не те що спати. Світлана одразу зрозуміла: їх потрібно терміново замінити. Тож наступного разу кейс-менеджерка приїхала не лише з продуктами, а й із новими матрацами.
Наступною задачею було попіклуватись про фізичний стан Ігоря. У хлопчика проблема з ніжками: одна росте швидше за іншу. Світлана оформила матеріальну допомогу, завдяки якій Ігор з бабусею змогли поїхати до столиці на консультацію до лікаря-ортопеда та зробити всі необхідні обстеження. Лікар рекомендував робити восени операцію, тож попереду в бабусі з Ігорем ретельна підготовка. Вони сильно хвилюються не лише через те, як пройде операція, а й через те, як і що буде їсти Ігор. В хлопчика є певний розлад харчової поведінки – він може їсти тільки те, що приготує бабуся. І коли Ігор раніше лежав у лікарнях, з його харчуванням завжди були проблеми.
Рішення знайшлося і тут: бабусі подарували великий термос для зберігання страв. Тепер вона спокійно зможе готувати Ігореві їжу і привозити її в лікарню. Готовність до операції вже сягає 100%!
Проте осінь для Ігоря – це не тільки операція, а й новий навчальний рік. Завдяки Світлані хлопчик уже не навчатиметься вдома. До четвертого класу Ігор піде вже до місцевого Реабілітаційного центру, куди його записала наша кейс-менеджерка. Сюди Ігоря будуть привозити на автобусі, тут він буде вчитися, спілкуватися з однолітками, проходити реабілітацію, а ще… співати, малювати, танцювати! Тобто жити активним життям!
І це ще не все. Світлана підготувала для Ігоря ще один приємний сюрприз — заняття з професійним реабілітологом у басейні. Вони мають стати важливою підтримкою для здоров’я його спини. Тож уже зовсім скоро хлопчик спробує свої сили у воді!
Працюючи з Ігорем, наша кейс-менеджерка не забувала і про його бабусю. Адже приїхавши з онуком до нового міста, постійно доглядаючи його, вона не мала змоги ні спілкуватися, ні зав’язувати знайомства. Наша Світлана додала бабусю до місцевих чатів, де спілкуються внутрішньо переміщені особи, де регулярно публікуються оголошення про заходи для них. Тож будемо сподіватися, що за часом бабуся зможе знайти друзів, а ще стане активною частиною білоцерківської громади.
Світлана постійно спілкується з бабусею і бачить, що їй би зараз була б доречною і допомога психолога. Проте не квапить – сподіваючись, що бабуся з часом погодиться і на цей крок.
Бо найголовніше — аби в цій маленькій родині завжди було тепло, спокійно та безпечно. І для Ігоря, і для його бабусі.