Ця історія — про те, як своєчасна допомога може змінити хід подій. І про те, як соціальні послуги підтримують родини, щоб діти могли зростати вдома — поруч із тими, хто їх любить.

На Дніпропетровщині, у невеликому селі, живуть троє братів — Сашко, Сергійко та Ілля. Їхня родина переживала непрості часи: нестача грошей, побутові труднощі й тривалий досвід насильства з боку батька. Попри все, мама Валентина намагалася зберегти родину й забезпечити дітям безпечне середовище.

І це намагання бачили співробітники місцевої Служби у справах дітей, тому і направили запит до Благодійної організації “Надія і житло для дітей” з проханням надати допомогу сім’ї (організація має досвід підтримки сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах – прим.). 

До родини приїхала кейс-менеджерка Вікторія. Вона отримала направлення від служби у справах дітей і почала працювати з родиною: підтримувала маму Валентину в побутових питаннях, допомагала з оформленням необхідних документів, зверненням до медичних та соціальних служб, координувала дії з іншими фахівцями. Допомагала також із оформленням інвалідності для двох дітей. Крім того, привозила продукти, одяг, книжки — речі, які були важливими саме зараз.

Саме під час її першого візиту стався той момент, який родина згадує з усмішкою: щойно машина зупинилася біля двору, семирічний Сергійко вибіг назустріч і гукнув: «Тьотя, привези мені канафет!» Відтоді, кажуть хлопці, у їхній дім почали приходити не лише речі, а й щось більше — увага, підтримка, відчуття, що вони не одні.

Такі маленькі прояви турботи стали особливо важливими в побуті родини, де навіть найпростіші речі — як-от світло в кімнаті — були обмеженим ресурсом. В одній із кімнат, де хлопці з мамою жили разом, стояли три дивани й одне ліжко. Лампочка в хаті була одна — її викручували з однієї кімнати й переносили в іншу.

«Ми вже навчилися не боятись темряви. Головне — щоб не було криків і щоб тато не бив нас з мамою…», — розповідає старший Сашко. Але навіть у таких умовах хлопці гралися разом, ділили пряники й залишалися близькими.

Коли ситуація загострилася — тато кілька днів не з’являвся вдома, і мама боялася його повернення, бо знала: знову буде насильство, — вона звернулася до Вікторії з проханням про допомогу.

Вікторія оперативно організувала переїзд родини в безпечне місце. Діти взяли з собою лише найнеобхідніше.

Перші дні були насторожені — мовчали, не виходили на двір. Але згодом почали посміхатись, гратись, розповідати історії. І знову просити цукерок.

Саме так і працює система підтримки: фахівчиня разом із родиною розробила план подолання складних життєвих обставин, щоб не допустити роз’єднання, зберегти гідність і зв’язок між дитиною й батьками. Без осуду, нав’язування рішень, а з повагою та розумінням.

Цю допомогу надає команда «Надія і житло для дітей» спільно з ЮНІСЕФ у межах проєкту «Родина для кожної дитини», який здійснюється за підтримки уряду Канади.