Про болючі точки, успіхи й невдачі у роботі соцпрацівника ми попросили розповісти Валентуну Ісканіну, фахівчиню соціальної роботи проєкту "На шляху запобігання інституалізації немовлят і дітей раннього віку та виведення дітей із будинків дитини в умовах пандемії Covid-19", що впроваджується за підтримки Дитячого фонду ЮНІСЕФ.

Майї було трохи більше року, коли мама покинула її. В хаті, де вони жили, було брудно і холодно, дівчинка була недоглянута і голодна. Було прийнято рішення про відібрання дитини й розміщення її у педіатричне відділення лікарні. За дев'ять місяців Майю перевели у дитячий будинок.

Інна — мама чотирьох чудових дітей. Сама вона залишилась круглою сиротою у 7 років, з бабусею і дідусем. Хоча вони і любили онучку, проте виховували суворо, як заведено в їхньому поколінні. Інні не вистачало безумовної любові, прийняття, взаєморозуміння. В старшій школі дівчина познайомилась з Валентином, який, здавалось, може це їй дати й вона закохалась без пам'яті.

У багатьох з нас є переконання, що погані речі трапляються з поганими людьми. Це свого роду захисна реакція психіки, що допомагає справитись з небезпеками й невідомістю зовнішнього світу. “Якщо я буду робити гарні вчинки, правильні вибори й загалом, буду гарною людиною − зі мною погані речі не трапляться.” - втішають себе люди. Звісно, це — лише ілюзія контролю, а наш досвід соціальної роботи доводить — погані речі трапляються і з гарними людьми: добрими, працьовитими, відповідальними. Наприклад, такими, як Олександр.

Це не придумана історія, навіть якщо під час читання вам буде здаватися, що цю суміш трилера і казки міг вигадати лише божевільний сценарист. Ця історія про звичайного чоловіка, тата 2-х дітей, простого роботягу.